O direito de ser Ucrânia

Em português, inglês e ucraniano

A Ucrânia ocupou um lugar central nos projetos políticos de Hitler e Stalin. O historiador Timothy Snyder ressalta esse aspecto ao examinar o século XX. Stalin via o território ucraniano como peça-chave da coletivização agrícola e da industrialização soviética. Hitler pretendia convertê-lo no celeiro de um império racial alemão. Projetos totalitários distintos fixaram ali suas ambições continentais e produziram morte em massa. De 1933 a 1945, poucos lugares no mundo foram tão hostis.

A invasão russa em larga escala, iniciada em fevereiro de 2022, retomou, sob condições históricas distintas, a disputa pela soberania ucraniana. Em agosto de 2026, novos ataques russos atingiram Kyiv, Kryvyi Rih e outras cidades, matando e ferindo numerosos civis. A Ucrânia precisa vencer, pois sua derrota legitimaria uma pretensão muito maior do que a conquista de territórios: o poder de uma potência definir o futuro político de um povo menor.

A Ucrânia possui falhas institucionais, conflitos políticos e problemas internos, como toda democracia real. Nenhuma deficiência doméstica autoriza outro Estado a invadir seu território, redesenhar fronteiras ou escolher seu futuro. Na Rússia, o autoritarismo transforma cidadãos em súditos. No plano externo, o imperialismo procura submeter o povo ucraniano à sua submissão.

A evolução recente do campo de batalha enfraqueceu a narrativa de uma derrota ucraniana inevitável, como demonstrou Anne Applebaum em artigo publicado pelo The Atlantic, em junho de 2026. O uso intensivo de drones, sensores e sistemas modernos de vigilância ampliou a capacidade ucraniana de detectar movimentos inimigos, dificultando avanços convencionais russos em vários trechos da frente. Além disso, a Ucrânia aprofundou ataques estratégicos contra refinarias, depósitos e infraestruturas vitais ligadas ao esforço de guerra do agressor. A Rússia conserva vantagens materiais e permanece capaz de causar destruição em larga escala; sua vitória definitiva, contudo, perdeu a aparência de desfecho inevitável.

Grande parte da resiliência ucraniana surgiu de baixo para cima, com empresas, engenheiros, programadores, voluntários e militares trabalhando em estreita colaboração. Regimes autoritários concentram decisões no topo de estruturas hierárquicas. Sociedades abertas, por sua vez, distribuem conhecimento, iniciativa e capacidade de adaptação. Essa diferença possui valor estratégico inestimável.

Por essa razão, a vitória precisa ser compreendida primeiro em termos políticos e, depois, territoriais. Se a Ucrânia continuar governada por suas próprias instituições, com liberdade para escolher alianças e orientação externa, o objetivo central da invasão russa terá fracassado. Putin pode ocupar parcelas do território pela força, sem adquirir autoridade legítima sobre a identidade política, a vontade coletiva ou o futuro do povo ucraniano.

Uma democracia pode começar a perder a guerra bem antes de uma derrota militar, caso seus aliados aceitem sua queda como inevitável. Esse aspecto altera a própria discussão acerca da paz. Um cessar-fogo pode tornar-se necessário no curto prazo, e uma linha de frente pode permanecer congelada por anos. Converter uma ocupação militar temporária em direito político permanente premiaria a agressão e abriria um precedente para novos conflitos.

Desde 1945, uma norma fundamental sustenta o direito internacional: fronteiras soberanas não devem ser redesenhadas pela força das armas.

A Ucrânia tornou-se, assim, uma prova decisiva para a democracia liberal no século XXI. Nenhum povo livre deve ser privado do direito de escolher governo, alianças e futuro por decisão unilateral de uma autocracia. A Ucrânia precisa continuar sendo Ucrânia. Nisso consiste sua vitória.

---

THE RIGHT TO BE UKRAINE

Ukraine occupied a central place in the political projects of Hitler and Stalin. The historian Timothy Snyder emphasises this point in his examination of the twentieth century. Stalin regarded Ukrainian territory as a key element in agricultural collectivisation and Soviet industrialisation. Hitler intended to turn it into the breadbasket of a German racial empire. Distinct totalitarian projects fixed their continental ambitions there and produced mass death. From 1933 to 1945, few places in the world were as hostile to human life.

The full-scale Russian invasion, launched in February 2022, revived, under different historical circumstances, the struggle over Ukrainian sovereignty. In August 2026, new Russian attacks struck Kyiv, Kryvyi Rih and other cities, killing and injuring numerous civilians. Ukraine must prevail, because its defeat would legitimise a claim far greater than the conquest of territory: the power of a major state to determine the political future of a smaller nation.

Ukraine has institutional weaknesses, political conflicts and internal problems, as every real democracy does. No domestic failing entitles another state to invade its territory, redraw its borders or choose its future. In Russia, authoritarianism turns citizens into subjects. Abroad, imperialism seeks to subject the Ukrainian people to its rule.

Recent developments on the battlefield have weakened the narrative of an inevitable Ukrainian defeat, as Anne Applebaum argued in an article published in The Atlantic in June 2026. The intensive use of drones, sensors and modern surveillance systems has increased Ukraine’s ability to detect enemy movements, making conventional Russian advances more difficult along several sections of the front. Ukraine has also intensified strategic attacks on refineries, depots and vital infrastructure linked to the aggressor’s war effort. Russia retains material advantages and remains capable of inflicting destruction on a vast scale; its ultimate victory, however, no longer appears to be an inevitable outcome.

Much of Ukraine’s resilience has emerged from the bottom up, with companies, engineers, programmers, volunteers and military personnel working in close collaboration. Authoritarian regimes concentrate decision-making at the top of hierarchical structures. Open societies, by contrast, distribute knowledge, initiative and the capacity to adapt. That difference has immense strategic value.

For this reason, victory must be understood first in political terms and only then in territorial ones. If Ukraine continues to be governed by its own institutions, free to choose its alliances and foreign-policy orientation, the central objective of the Russian invasion will have failed. Putin may occupy parts of its territory by force, but he cannot thereby acquire legitimate authority over the political identity, collective will or future of the Ukrainian people.

A democracy can begin to lose a war long before suffering military defeat if its allies come to regard its fall as inevitable. This changes the very terms of the discussion about peace. A ceasefire may become necessary in the short term, and a front line may remain frozen for years. To turn a temporary military occupation into a permanent political right would reward aggression and establish a precedent for future conflicts.

Since 1945, a fundamental principle has underpinned international law: sovereign borders must not be redrawn by force of arms.

Ukraine has therefore become a decisive test for liberal democracy in the twenty-first century. No free people should be deprived of the right to choose its government, its alliances and its future by the unilateral decision of an autocracy. Ukraine must remain Ukraine. That is what its victory means.

---

ПРАВО БУТИ УКРАЇНОЮ

Україна посідала центральне місце в політичних проєктах Гітлера і Сталіна. Історик Тімоті Снайдер наголошує на цьому аспекті, аналізуючи ХХ століття. Сталін розглядав українську територію як ключову складову колективізації сільського господарства та радянської індустріалізації. Гітлер мав намір перетворити її на житницю німецької расової імперії. Різні тоталітарні проєкти зосередили тут свої континентальні амбіції й спричинили масову загибель людей. У період з 1933 до 1945 року мало де у світі життя було настільки небезпечним.

Повномасштабне російське вторгнення, розпочате в лютому 2022 року, за інших історичних умов відновило боротьбу за український суверенітет. У серпні 2026 року нові російські атаки вразили Київ, Кривий Ріг та інші міста, внаслідок чого численні мирні жителі загинули й були поранені. Україна повинна перемогти, адже її поразка легітимізувала б претензію, значно масштабнішу за саме захоплення територій: право великої держави визначати політичне майбутнє меншого народу.

Україна має інституційні недоліки, політичні конфлікти та внутрішні проблеми, як і будь-яка реальна демократія. Жоден внутрішній недолік не дає іншій державі права вторгатися на її територію, перекроювати кордони чи визначати її майбутнє. У Росії авторитаризм перетворює громадян на підданих. На зовнішньому рівні імперіалізм прагне підкорити український народ своїй волі.

Нещодавня динаміка на полі бою послабила уявлення про неминучість поразки України, як показала Енн Епплбаум у статті, опублікованій у журналі The Atlantic у червні 2026 року. Інтенсивне застосування дронів, сенсорів і сучасних систем спостереження розширило можливості України виявляти пересування противника, ускладнюючи звичайні наступальні дії російських військ на багатьох ділянках фронту. Крім того, Україна посилила стратегічні удари по нафтопереробних заводах, складах та критично важливій інфраструктурі, пов’язаній із воєнними зусиллями агресора. Росія зберігає матеріальні переваги й залишається здатною завдавати масштабних руйнувань; однак її остаточна перемога вже не виглядає неминучим результатом.

Значна частина української стійкості сформувалася знизу догори — завдяки тісній співпраці компаній, інженерів, програмістів, волонтерів і військових. Авторитарні режими зосереджують ухвалення рішень на верхівці ієрархічних структур. Відкриті суспільства, навпаки, розподіляють знання, ініціативу та здатність до адаптації. Ця відмінність має неоціненне стратегічне значення.

Саме тому перемогу слід розуміти насамперед у політичному, а вже потім у територіальному сенсі. Якщо Україна й надалі керуватиметься власними інституціями, зберігаючи свободу обирати свої союзи та зовнішньополітичний курс, головна мета російського вторгнення зазнає поразки. Путін може силою окупувати частину території, але це не надасть йому законної влади над політичною ідентичністю, колективною волею чи майбутнім українського народу.

Демократія може почати програвати війну задовго до військової поразки, якщо її союзники погодяться вважати її падіння неминучим. Цей аспект змінює саму дискусію про мир. У короткостроковій перспективі припинення вогню може стати необхідним, а лінія фронту може залишатися замороженою протягом років. Однак перетворення тимчасової військової окупації на постійне політичне право означало б винагородити агресію та створити прецедент для нових конфліктів.

Від 1945 року міжнародне право спирається на фундаментальну норму: суверенні кордони не повинні перекроюватися силою зброї.

Отже, Україна стала вирішальним випробуванням для ліберальної демократії у ХХІ столітті. Жоден вільний народ не повинен бути позбавлений права обирати свій уряд, свої союзи та своє майбутнє за одностороннім рішенням автократії. Україна повинна залишатися Україною. У цьому полягає її перемога.